ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить оформление цветами праздников
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Біографія Грушевський
    Біографія М. Грушевський, 1926 р.

    Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів,
    пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.
    Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти
    священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому
    Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й
    здібностям осягнув вищу освіту й, не принявши священня, віддався діяльности
    педагогічній, був спочатку "професором" в семінаріях переяславсько-полтавській і
    київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного
    популярного в Росії підручника слов'янської мови, не тільки міг забезпечити нам,
    дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі
    замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — в значній части
    призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу). Мати —
    Глафіра Опокова (recte* (*Правильно — лат.) Опоцкевич) — походила з широко
    розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини. Я був їх старший
    син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був тоді (дуже
    коротко) учителем "греко-уніятської" гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько
    перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи
    Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до
    всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й
    усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими
    поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої "вітчини", і
    контрастом чужеплеменної й чужомовної "чужини". Рано набравши охоти до читання,
    позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і
    фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в
    р. 1880, я з запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й
    етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови,
    яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах.
    1884р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую,
    якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним,
    я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів
    надруковані були мої оповідання: "Бех-аль-Джугур", написане на поч. 1885р. під
    впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими —
    кавказькими вражіннями (друк. в "Ділі", літом 1885р.) і "Бідна дівчина" —
    написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського
    учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані
    против моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю
    мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і —
    ученим. Українознавство являєтся для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався,
    з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії
    Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського,
    Історія Січи Скальковського, Історія слов'янських літератур Пипіна, перші
    річники Київ. Старини, перечитані мною в pp. 1881—5, послужили провідними
    нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору над славистикою;
    полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси, полєміка слов'янофілів з
    западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з
    централистами, оборону і заперечування прав української літератури і
    національного розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи, велике
    зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без
    чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій
    сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав
    солідним запасом знання фактичного і теоретичного.
    Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем
    української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого
    українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими "історіями", довго не
    годився на се, і дав згоду, тільки зв'язавши мене обіцянкою, що я не буду брати
    участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—90, коли проходив я
    університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів
    російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план
    висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкраєно і
    обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив
    з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії
    поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі
    сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша
    окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка
    утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все
    більше відсувався від історії в "спокійніші" як на ті погані часи сфери
    археології, історичної географії, нумізматики.
    Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і
    викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а
    кілька разів потім перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI
    века" — моя перша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і
    історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах — вони вказані в
    покажчику "Наукового Збірника" 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій
    мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери
    суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії
    права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом
    (проф. Антоновичем) тему: "История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца
    XIV века". Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті
    професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить
    дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI—520), вона
    викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я
    був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.
    Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в
    літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх
    організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських
    виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени
    Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю:
    Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських кругах Київа, де
    обертався я, прив'язували тоді велике значіння реформі Товариства ім. Шевченка,
    ждали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по
    т. зв. "угоді" українських народовців Галичини з правительством. З початком
    1891р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план
    катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано
    проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й
    рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те
    значіння, яке надавалось тоді в київських українських кругах галицькому рухові:
    Кияне сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне огнище,
    літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками
    його проломити систему заборони українського слова й національности в Росії,
    підняти в ній національний рух і т.д.
    Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть
    пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії академічного стану, і я
    ладився до магістерського іспиту (зданого в 1893р.) та працював над
    магістерською дісертацією. Тема — піддана мені тим же В. Б. Антоновичом — була
    вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось
    відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна)
    з дуже мало обробленого поля суспільно-національної історії Поділля XIV—XVIII
    в.в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904), і два томи актових
    матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданих разом з працею,
    але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і
    треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги. Щоправда,
    дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, — сотки
    переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла
    марно і віддала свої услуги мені потім.
    В маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того
    ж року "цісарським рескриптом" була заснована на львівським університеті катедра
    "Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи" (так
    змінено первісний план заснування катедри української історії, а тодішній
    магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися
    конкретною наукою — ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і
    тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік
    скорше). Докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II
    том актів вийшли літом 1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення
    курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще
    тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом
    моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать,
    наукове представительство галицької України. Окрім університетських курсів, які
    мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади,
    взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не
    виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе
    редакцію Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним же — скорше),
    зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них
    багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві
    инші, спеціяльні публікації — Жерела до історії України-Руси, Етнографічний
    збірник й ин., сам займаючися редакцією їх перших томів. При тім показалося, що
    надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для
    російської України і потрібний) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не
    давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки
    тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім
    Львові, при браку якої-небудь бібілотеки з порядним добором літератури й
    періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.
    Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для
    українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до
    національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов
    до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами
    Киян старшої генерації, — опираються на фальшивих запевненнях зі сторони
    Поляків, які дорогою "угоди" і ціною деяких подачок на культурно-історичному
    полі хотіли задавити всякий опозіційний, свободолюбний рух серед "галицьких
    Русинів". Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко
    помилялися в своїх симпатіях до "угоди" й "угодовців", що Поляки нічим не хочуть
    поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів, як
    відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося мені більше
    або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями, зблизившися з кругами
    різкоопозіційними. З другого боку, відносини до польської університетської
    колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро
    зіпсувалися вповні і давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів,
    так що ледве міг працювати.
    На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і
    зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі
    галицького народовецтва в дусі більше радикально-поступовім. Реформа була
    переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в
    екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався
    старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе, переконавшися скоро, що
    переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих прикмет, я по
    кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком, відсунувся від
    участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против похибок їх
    політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами
    лівішого напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно
    поведена в 1904 — 5 р. кампанія против грання деяких людей на національних
    струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони офіціяльних
    проводирів народовців. В польських кругах становище моє в університетській
    справі, близкість до української університетської молодіжи і рішучість, з якою я
    проводив ідею національної рівноправности українського елементу з польським (і
    російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за
    університет 1901 — 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними
    інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і
    ин.
    Одночасно московфільські й слов'янофільські "діячі" київські й львівські мастили
    мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на
    мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною цілею
    національної програми політичну самостійність України, і т. д. На ново підогрів
    сі напади виданий в 1904р. в Росії "Очерк истории украинского народа", в якім
    вороги українства справедливо добачили історичне оправдання національних
    українських змагань та програми української автономії, і статті, які з початком
    визвільного руху в Росії я друкував по російських газетах по українському
    національному питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських кругів
    остерегли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив,
    аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого
    львівського професорства я зістававсь російським підданим і за російським
    паспортом приїздив, звичайно 2 — 3 рази до року для наукових занять і
    громадських зносин).
    В такій трівожній воєвничій атмосфері не легко було вести наукову роботу, що
    вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а прибувало. З початком
    1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу
    свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й
    археологічної комісії та редактором "Записок", куди вкладав багато праці й
    редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на
    університеті (до семінарійних занять прив'язував я все особливу вагу, стараючися
    впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні
    наукові заняття по-за університетом з студентами — своїми слухачами і сторонніми
    (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати,
    розбірано, а по оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися
    охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім
    відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць
    в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній
    мірі сю роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки
    мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони
    подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі,
    все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які
    полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які
    роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім
    порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф.
    Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос.
    Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора, Ів.
    Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).
    З кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика "Зоря" на
    літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш.,
    і з 1898р. почав виходити "Літературно-Науковий Вісник", а в число редакторів
    вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і
    Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках, коли видавництво
    ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я
    містив статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6,
    — коли писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.
    При кінці 1898p., з нагоди святкування століття української літератури, я
    виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства, головно для
    публікацій белєтристичних і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности
    Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки,
    щоб оперти видання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно
    видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч
    гульденів, завязано весною 1899р. "Українсько-руську видавничу спілку"*
    (*Українсько-руська видавнича спілка — популяризувала кращі твори світової та
    української літератури. До 1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко
    та В. Гнатюк. З 1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і
    науково-популярної літератури) — товариство, яке під формою акційної,
    промислової організації все змагало до просвітних і культурно-національних цілей
    і згодом стало найбільшою українською видавничою інституцією, перейнявши в
    1904р. і "Літературно-Науковий Вісник" (якому фірма Наукового Товариства ім.
    Шевченка — наукової інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не
    рідко ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з
    початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу раду
    злучено з дирекцією, — голови дирекції, й брав і досі беру діяльну участь в
    видавничій і в адміністраційній діяльности.
    У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій, білших або
    менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку львівського життя
    багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в
    попередніх роках. Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я
    предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацій і
    інвентарів королівщин Західньої України XVI в. — незвичайно важного джерела для
    історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. Для сього
    відбув я в 1895р. нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири
    томи в серії: "Жерела до історії України-Руси", що містять люстраціЇ 1564—5 і
    1570 p.p. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж
    колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу:
    видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш.
    Відірваний иншою роботою — головно коло Історії України-Руси, я вернувся до
    архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економичного
    життя України в XV—XVI в. і разом з друком V т. Історії випустив перший випуск
    тих матеріялів.
    Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю
    задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління,
    супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої
    генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує
    матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді
    написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках,
    які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я
    сім семестрів з ряду (1894 — 7) читав загальний курс історії України. Повторений
    потім вдруге ще раз в р. 1898 — 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої
    задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише
    провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди
    устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в
    остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в томі І гл. З, 5 і 6 і 1
    екскурсу, в т. II гл. — 1 — 3, в т. III гл. 2 — 3, цілому т. IV, потім наступала
    історія козачини до знесення автономії України; а гл. 1 — 2, 4 і другий екскурс
    тому І, гл. 4 — 7 тому II, гл. З і 4 тому III і цілі т. v і VI зовсім або майже
    зовсім не входили тоди, а й те, що потім увійшло в Історію, увійшло в далеко
    повнішій і детальнішій формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до
    переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й
    строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити в коротку й
    популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для сього курсу, війшовши в
    менше звісні мені перед тим сфери передісторичної колонізації України,
    індо-европейської гльотики і старинностей та слов'янської праісторії. Протягом
    1897 і 1898р. був написаний І том і при кінці 1898р. був видрукований — вихід
    його припав на час грандіозного, як на тодішні галицькі обставини, і поважного
    святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім. Шевченка,
    в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали, мав велике
    вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги моменту й потреби
    інтензивної національної поступової роботи.
    В Галичині сей початок Історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна
    сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була
    абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтовно
    замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів
    ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї. Не вважаючи на се, я вів з цілим
    напруженням розпочати діло і протягом 1899р. був написаний і виданий т. ІІ,
    протягом 1900р. — том III, що закінчував собою давній період української
    історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5 — 6 томів, пізніше, коли на сам
    давній період пішло три, — числив на 7 до 8, аж доки огляд
    суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV — XVII в.в.,
    розрісшися на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде
    потрібно, аби довести історію України до початків XIX в.
    Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я
    все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов.
    ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так,
    коли в 1899р. мав відбутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких
    учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на
    українській мові. Було то перше гостре поставлення українського питання на
    російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти
    потоки яду й помий на мене, як провідника в сій справі), і треба було
    задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової української мови
    стоїть і дійсна наукова робота. Для того організоване було бюро в Наук. Тов. ім.
    Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по недопущенню української мови на з'їзді
    в цілости або в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих
    томах і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших
    рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й нервової
    сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони
    людей невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім
    науковім плані, який був переведений в попередніх роках, чи то подражненних
    ріжними особистими моментами. Атака була поведена на людей, близьких мені, яким
    я хотів за помічю дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність
    наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших
    занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти
    забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала
    мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з
    ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не звертати
    по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда, супроти піддержки, яку
    давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно слабла з року на
    рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим
    дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише моральна опора,
    яку давала сім'я і кружок інтелігентних і характерних людей, співробітників в
    науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в
    роботі для культурного подвигнення української народности.
    Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901р. IV том Історії і
    розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п'ятим, по укінченню
    його. Але 1903р. приніс ріжні инші справи й плани. З початком того року я дістав
    від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з
    української історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло
    переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову
    роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися
    її на смерть замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших
    мовах постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З
    тою цілею вже в 1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм
    з пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність предмета
    (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на перешкоді —
    видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької школи відогріла сі
    плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний
    курс української історії, і слідом обробити його для видання в російській і
    якійсь европейській — напр., французькій — мові, а заразом використати сю
    подорож для завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я
    заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської
    молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства відчитами мало
    справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й
    політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало
    цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про
    французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда — на мій кошт).
    Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі читалися в квітні і
    початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з
    завзяттям за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву
    "Очерка истории украинского народа"; протягом літа він був написаний майже весь.
    Але сю amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української
    ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на французьке
    і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з
    цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних
    видавців відмовлявся побоюванням, що схема української історії, розходячися
    різко з принятою схемою руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе
    на книжку некорисий осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по
    довгих митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був
    видрукуваний і завдяки тому, що під той час зачалася "весна"
    Святополка-Мирського, — був випущений і в світ, з огляду — як зазначила
    резолюція цензури — на спокійний і обєктивний тон, яким був висловлений сам на
    собі нецензурний зміст.
    Підкинчуючи "Очерк", я в осени 1903р. взявся до перегляду І тому Історії для
    нового видання (перше, друковане лише в 600 примірниках, розійшлося вже в
    1901р.), — тому що треба було зачинати німецький переклад — з справленого тексту
    другого видання. Була се тяжка робота, бо більшу половину тому переробив майже
    наново (в зв'язку з ріжними доповненнями і використанням нового або в І вид. не
    використаного матеріялу). Вона зайняла цілу зиму й весну 1903—4 року; за той же
    час було написано кілька статей з цілею популяризації української наукової
    роботи: статті для петербурського академічного збірника, у редакції якого я
    допросився, що їх надруковано українською мовою, і статті про Наук. Тов. ім.
    Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv'a für slav. Phil.* (*Архів
    слов'янської філософії (нім.)), та де-які дрібні праці.
    Літо 1903 року зайняли публичні курси, уряджені у Львові, головно в інтересах
    української молоді, що мала прибути — й дійсно прибула з Росії. Тоді ж випустив
    я IV том Історії і взявся до V-го. Кінець 1904p. приніс мені радісну вістку —
    допущення до Росії Історії, наслідком горячого й різкого листу, написаного мною
    до тодішнього міністра Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову
    роботу; тт. II і III Історії розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я
    хотів основно переглянути. Стративши надію докінчити т. v, я переглянув і
    дописав глави, що містили в собі огляд суспільно-політичного устрою українських
    земель під польсько-литовським режімом і випустив їх як першу частину тому
    п'ятого весною 1905р.; за тим пішло нове видання II тому, а з кінцем року — III
    тому.
    Тим часом хвилі визвільного руху в Росії підіймалися все вище й вище. В Галичині
    з кінцем 1904p. розпочав я був в Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями
    української національно-демократичної партії, яку підозрівано тоді в планах
    нового компромісу з польськими панами ситуації. Виступив против занедбування
    реальних потреб української людности, засліплювання суспільними ефектовними
    фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала справа будови театра і
    закладання приватних шкіл, але полєміка мала загальніший підклад). Але ще
    частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах і в статтях — в
    Л.-Н. В., і в російських газетах — в "Сині Отечества" і "Киевских Откликах", по
    українському питанню в Росії й польсько-українським відносинам в Галичині
    (більша стаття: К польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші
    вичислені в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.) приладив я
    нове видання "Очерка", де розширено огляд новішої історії й сучасного стану
    українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу старого — бо
    бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про українське питання для
    збірника Russen über Russland. Та національне і спеціяльно українське питання не
    мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було
    трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх.
    Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю
    потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на
    Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу.
    Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування
    сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест
    17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові
    постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування
    українських газет, що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак
    усякого порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не
    дають іще можности ніякої трівкої організації.
    Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату
    II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся за том VI
    вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке первісне надіявся
    змістити в томі п'ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від
    яких рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок
    літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904р. і потім
    залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи коло
    спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче потрібного супроти
    того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка систематична робота на сім полі.
    Проект такий був мною предложений в Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р.
    (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в
    моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й
    зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало
    використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова,
    Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні експедиції до
    Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом
    до оброблення й приготовання до друку тих колєкцій.
    Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і
    прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці в
    Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він був в осени
    1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і на комерсі в
    тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений. Припало се як раз на
    вихід II частини V тому і першого тому німецького видання Історії.
    Львів, 1906, березень
    З 1906р. діяльність Грушевського стала все більше переноситься на Велику
    Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса не
    досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім грунті
    спільними силами робітників цілої України і замикається в тіснішім крузі
    місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа "Літ.-Наук. Вісника" й
    инших видань, відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім.
    Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а
    також старався і про відновлення і поширення своїх персональних зв'язків з новим
    політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша
    Державна Дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в редакції
    заснованого тоді "Украинскаго Вестника". Статті, друковані в тих роках, 1905—6,
    він випустив слідом осібною книжкою п. з. "Освобожденіе Россіи и украинскій
    вопрос", і окремими відбитками. З кінцем 1906р. видання "Літ.-Наук. Вісника"
    було перенесене до Київа, і в нім звичайно щокнижки появлялись статті Гр. на
    тему українського життя та будили чималий інтерес. Статті з попередніх років
    (1905—6) на сі теми він видав також під заг. "З біжучої хвилі". Брав якийсь час
    близьку участь також в редакції щод. часописи "Рада". З організацією
    Українського Наукового Товариства в Київі (весною 1907р.) був вибраний його
    головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств, львівського і
    київського, котрих був головою і редактором, або співредактором видань. Тогож
    (1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав популярну
    історію України "Про старі часи на України", яка з того часу багато разів
    передруковувалась і перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках
    українським і світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої
    історії України — котре випустив потім, 1911р., і воно мало великий успіх:
    протягом півроку розійшлося перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене
    слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралєльно готовив
    книгу з історії европейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися в
    Літ.-Наук. Віснику під заголовком "По світу"), задумуючи так само багато
    ілюструвати її — але сей план розбила війна. Вернувся також до белєтристичних
    інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. З.
    короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в 1918р., зібрав у двох серіях "Sub
    Divo" і "З старих карток".
    Серед сих ріжноридних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей головне
    наукове діло "Історія України-Руси" посувалось в дещо помалішім темпі.
    В 1907p. вийшов том шестий — присвячений економичному й культурному життю;
    1909p. том семий — з історією козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (pp.
    1625 — 1638) — тільки 1913. Сі останні томи вимагали інтензивної архивальної
    роботи; крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. iv
    (1907) і т. І (третє видання 1913р.), а також перекладам. Помічаючи, що його
    українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що
    звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр. почав видавати в
    перекладі поодинокі частини "Історії України". 1910 випустив п. з. "Кіивская
    Русь" частину першу І тому, далі, в pp. 1913 — 14 два томи "Исторія Украинскаго
    Казачества" (переклади з VII і VIII тому, до р. 1623); редакція сих перекладів
    забирала багато часу. Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені
    видання "Очерка історіи Украинскаго Народа" (1911 і 1913). Далі займався також
    популяризацією ("Про батька козацького Богдана Хмельницького" в вид. "Лану", в
    р. 19), а в pp. 1911 — 12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г.
    Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян "Село"* (*"Село" — українська
    щотижнева ілюстрована газета. Видавалася в Києві з вересня 1909р. по лютий
    1911р. На базі "Села" з березня почала виходити газета "Засів" (1911 — 1912
    рр.)). Свої статті, друковані там 1912р., випустив окремою книжкою п. з. "Про
    українську мову й укр. школу", яка була арештована цензурою, але випущена
    постановою Київ. Судової Палати. Випустив тогож року розкішно видану і багато
    ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну перерібку
    відповідних розділів своєї історії п. з. "Культурно-національний рух на Україні
    XVI і XVII вв.", що мав чималий успіх, завдяки також композиціям В. Г.
    Кричевського, що брав діяльну участь в ілюстрації сих видань.
    Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи против
    опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911р.
    під заголовком "Наша Політика", яка викликала доволі сильне вражіння, але була
    прийнята за виразний casus belli* (*привід для війни (лат.)) провідниками
    нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр. громадою. Доходячи в тім
    часі нової угоди з польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го
    "нешкідливим" і дали йому битву на грунті "Наук. Тов. ім. Шевченка". На загальні
    збори весною 1913р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними
    цифрами і вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під керуванням тих н.-дем.
    провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з попередніх
    років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб докінчити де-які
    розпочаті видання, і в осени зрікся головства і редакторства, скінчивши на 116
    т. "Записок". З огляду на такі прикрі відносини, постановив зріктися також
    катедри в університеті, коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се
    дасть йому право на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до
    Київа. В зв'язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати
    юбілейний — 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї наукової
    організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив свої "Записки" з
    наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку самих тільки розвідок
    (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр. запроєктував Київському
    товариству приступити до видання наукового трьох-місячника українознавства п. з.
    "Україна" і взяв на себе редакцію (відповідальним редактором згодився стати К.
    П. Михальчук, технічну редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було
    приступити до видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок.
    Семиренко, що рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити
    на се свою підмогу.
    Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім
    спочинку в Карпатах, відти, не моючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до
    Львова, він виїхав із сім'єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з
    київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з
    початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без
    огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр.
    приїхав з сім'єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім, в грудні
    дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській
    окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915р. Гр.
    призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як
    іронізувало "Н. Время" в останні хвилі вдалось "вставити букву М": замість до
    Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і
    віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську
    Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії восени його
    переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а
    рік пізніше до Москви, все під "явний нагляд поліції", що позбавляли його права
    педагогічної і ріжної иншої діяльности. В Симбірську і Казани Гр. взявся до
    оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох ціклях узшому
    (популярнішому) і ширшому (більш науковому). З переводом до Москви мав змогу
    взятись до продовження своєї "Історії України", яку війна перервала на описі
    Зборівської битви. Оброблену частину, 1638 — 1648, випустив, живучи в Казани, як
    II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію війни 1649р. і довівши
    огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому
    (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в
    світ, і потім Гр. передрукував, його в Видні в 1922р., з одинокого примірника,
    одержаного з Москви з оказією). Почав друк також своєї "Всесвітньої Історії",
    котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції
    "Українской Жизни" й тижневика "Промінь", займався організацією україн.
    видавничої спілки і наукового товариства.
    Революція визволила Гр-го з сього заслання і перервала сі заняття. Вибраний
    головою Української Центральної Ради при її організації й викликаний її
    телєграмами до Київа, Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон,
    в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще
    більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був
    спалений підчас обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції
    укр. мистецтва і бібліотека.
    Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917 — квітень
    1918), котрого Гр. був весь час головою, наповнили його час перед усім
    політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питання,
    друкуючи статті (спочатку в час. "Нова Рада", потім в "Народній Волі") й окремі
    брошюри ("Хто такі Українці і чого вони хотять", "Звідки пішло українство",
    "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", "Українська Центральна
    Рада й її універсал"). Друкував також популярно-наукові річи (Всесвітня Історія,
    кн. 2 і 3, "Переяславська умова України з Москвою"), та передруковував свої
    давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту,
    але і для заробітку, бо стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив виключно
    літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала.
    Після гетьманського перевороту Гр. жив у Київі інкогніто, зчаста міняючи місце
    прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в літературно-науковій праці.
    Виготовив за сей час частини 4, 5 і 6 "Всесвітньої Історії", і в ширшій серії
    книги: "Старинна Історія. Античний світ", "Середні віки Европи". З упадком
    гетьманщини брав участь в засіданнях Наук. товариства, де тоді дебатувалось
    питання про реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового
    конгресу. З початком лютого 1919р. виїхав до Камінця, де редактував якийсь час
    газету "Голос Поділля" і займався роботою над укр. підручниками (Історія України
    для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за кордон, в
    делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв
    участь в люцернській конференції (докладне звідомлення про сю делегатську
    діяльність надр. в "Борітеся поборете" ч. 3). В осени того ж 1919р. виступив з
    проєктом організації "Українського Соціологічного Інституту" і одержавши деякі
    кошти для цього занявся цією організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві,
    Парижі; брав участь в організації часописи Europe Orientale* (*"Східна Європа"
    (фр.)), "Борітеся поборете", "Наш Стяг", друкував в них багато статтей і окремі
    брошури. В 1921p. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу, 1922p. зложив
    і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні розходження, і віддався виключно
    науковій роботі в "Укр. Соц. Інституті". Видав в сім часі книги: Abrege de
    l’Histoire d’Ukraїne, Antologie de litterature ukraїnienne* (*"Коротка історія
    України", "Антологія української літератури" (фр.)) (спільно з донькою своєю К.
    Грушевською), "Початки Громадянства (Генетична Соціологія)", "Початки
    соціялістичного руху на Україні й женевський соц. гурток" (сюспільно зі
    співробітниками), "З історії релігійної думки на Україні". З 1922р., оселившися
    в Бадені, під Віднем, занявся виключно "Історією української літератури" —
    написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у Львові, четвертий
    докінчив і видав уже на Україні, в 1925р. Вибраний з кінцем 1923 року членом
    Української Академії й, одержавши дозвіл на поворот, в березні 1924 вернувся на
    Радянську Україну, до Київа, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в
    нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та
    соціялістичного будівництва України. Двохрічне перебування на Радянській Україні
    вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах.


    (Із книги: “Михайло Грушевський” — Київ: “Бібліотека українця”, 1998. — С. 26 —
    57.)




    За життя Михайла Грушевського в Радянській Україні, 1928 року, уся його художня
    проза і його драматичні два твори були зібрані докупи в книжці “Під зорями”, яку
    критика відзначила як дуже визначне явище.
    Помер М. Грушевський 1934 року.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 6789
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий