ДЛЯ ТОГО ЧТОБЫ НАЙТИ ИНФОРМАЦИЮ ВОСПОЛЬЗУЙТЕСЬ ПОИСКОМ


БИОГРАФИЯ


  • Биография писателей

  • Биографии актрис ( актёров )

  • Биографии певцов

  • Политические деятели / Биография политических деятелей


  • БІОГРАФІЯ

  • Біографія співака

  • Біографія письмеників

  • Біографії актрис ( акторів )

  • Політичні діячі



  • У НАС ИСКАЛИ


  • БІОГРАФІЯ ГРУШЕВСЬКИЙ

  • ЛІНА КОСТЕНКО БІОГРАФІЯ

  • БІОГРАФІЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

  • БІОГРАФІЯ ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

  • БІОГРАФІЯ АННА АНДРЕЕВНА АХМАТОВА

  • БІОГРАФІЯ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЛОМОНОСОВ

  • БІОГРАФІЯ БАСТА

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВОРОНИЙ

  • БІОГРАФІЯ МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

  • БІОГРАФІЯ МАРКО КРОПИВНИЦКИЙ

  • БІОГРАФІЯ СТАС МИХАЙЛОВ

  • БІОГРАФІЯ ІВАН ГНАТЮК


  • Новый
    Восстановить бамбуковый веник купить фаскосниматель для стальных труб .
    RSS ПОДПИСКА
    СТАТИСТИКА

    Біографія (грец. bios життя і grafo - пишу; життєпис) - послідовне зображення життя якого або особи від народження його до смерті. Завдання біографа, за визначенням Т. Карлейля, в тому, щоб «намалювати вірну картину людського земного мандрування». Не обмежуючись простим викладом зовнішніх фактів життя і цим відрізняючись від curriculum vitae і некролога, біографія ставить собі за мету якомога повніше зобразити духовне обличчя даної особи в усіх його проявах. Якщо з біографії вибираються тільки деякі характерні риси з життя та діяльності даної особи, то тоді виходить характеристика. Біографічна література надзвичайно велика. Біографи були вже в класичній старовині; такі, напр., Плутарх і Тацит. Зап.-Євр. середньовіччя знало біографії майже виключно у вигляді життєписів святих, але з XVI ст. з'явилися біографії людей світських. До-петровська Русь з особливою любов'ю займалася біографіями святих, але поряд з цим у словниках того часу, так званих Азбуковниках, зустрічаються біографії та іншого роду діячів, напр., Давньо-грецьких філософів. Біографія має надзвичайно важливе значення для цілого ряду наукових дисциплін, що мають те чи інше ставлення до людської особистості - психології, історії, педагогіки, соціології тощо, тому серед деяких наукових діячів виникла думка про організацію Біографічного Інституту для систематичного, всебічного наукового вивчення біографій « Інститут повинен являти собою як би графічну пам'ять людства, передаючи з покоління в покоління накопичений людьми життєвий досвід і знання. Разом з тим інститут повинен бути міжнародним адресним столом, де буде зареєстрований всякий, що відзначив так чи інакше свій життєвий шлях ».








    Біографія ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
    ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
    (1845 — 1907)

    Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу
    Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду
    й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою.
    Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити
    чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два
    десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука
    до секретаря міського поліцейського управління.
    Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами
    Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом
    із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників,
    філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він
    познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем
    Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних
    книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і
    Островський зайняли перше місце”.
    1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з
    найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах
    Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В
    єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором,
    беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова,
    Мольера, Шіллера.
    Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в
    організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого
    вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса.
    З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у
    гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської
    белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О.
    Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної
    економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.
    До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання
    “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий).
    У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями
    вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось
    добробуту, коли б не втручання державної машини.
    Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична
    діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму
    “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка.
    Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось
    уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у
    діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на
    прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив
    палітурну майстерню.
    У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І.
    Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія
    “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не
    купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.
    П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають
    еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”.
    Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”,
    1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві
    (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх
    діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й
    нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який
    домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886)
    пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим,
    а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.
    Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена
    автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”,
    наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті”
    відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати
    спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які
    представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні
    службовці).
    Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але
    ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у
    Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було
    знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий
    приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у
    якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург.
    У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про
    безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
    Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення
    дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З
    повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш”
    (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова
    казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її
    назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром”
    (1897).
    На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.
    Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси
    “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було
    створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха
    іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).
    Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя”
    (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому,
    вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій
    сценічній формі.
    Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної
    історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива
    вмотивованість дій та вчинків героїв.
    І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди
    їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.
    Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток
    української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і
    жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину
    життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного
    матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими
    проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в
    ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
    • Комментариев: 0
    • Просмотров: 2478
    Дополнительно
    Комментарии к записи
    Добавить свой камментарий